Константина Петровича по праву называли рыцарем украинского кино. Один из наиболее востребованных актеров своего времени, он исполнил около 150 киноролей, а его имя — в титрах самых ярких и памятных отечественных фильмов: «Каменный крест», «Захар Беркут», «Дума о Ковпаке», «Как закалялась сталь», «Вавилон ХХ», «Две луны, три солнца», «Молитва о гетмане Мазепе»... Однако многих «своих» ролей — тех, о которых мечтал, — Кость Петрович так и не сыграл. И последние годы жизни были для него нелегкими: не мог спокойно принять старость, считал ее своей бедой, «гадостью», которая отбирает красоту, силы, работу, друзей... Но знали об этом лишь ближайшие, самые дорогие сердцу люди, а лучше всех — жена, его Радостка, его Птаха, его Адча, замечательная актриса Ада Роговцева. О своем Косте Петровиче — таком, каким он был в «их» жизни, — Ада Николаевна предельно откровенно рассказала в книге «Мой Костя». Роговцевой мемуары помогли справиться с болью утраты любимого человека, всем остальным — узнать «неизвестного Степанкова». С любезного разрешения автора предлагаем читателям фрагменты этой книги.
«Однокурсницi пiдстерiгали Степанкова, говорили, що згоднi заради нього на все»
Вишукано елегантнi чорнi брюки (як виявилося, власноруч перешивав з морських, куплених у воєнторзi, бо дешевше), твiдовий пiджак, хороший одеколон. Гладке чорне волосся, гарячi чорнi циганськi очi. Високий, стрункий, суворий... Так! А ще — черевики чорнi блищать. Таким уперше побачила. Викладач майстерностi актора.
Перше моє хвилювання, iз ним пов’язане, — його вiзит до нашої комуналки з величезним кошиком хризантем.
Я вiдлежувалась пiсля падiння з коня на зйомках у фiльмi «Фата Моргана», яке завершилося струсом мозку. Завiтав зi студентами провiдати хвору... Пiсля деяких роздумiв для мене стало очевидним, що iз загальної логiки цих вiдвiдин якось випадає кошик хризантем. Пiзнiше, коли ми одружилися, згадуючи цей випадок, я питала, чому одразу кошик — не квiточку, не букетик? Кость Петрович посмiхався: «Такий я чоловiк, дурний, мабуть. Як то кажуть: «Як не пiшов, то не пiшов, а як пiшов, то всрався!»
Потiм пiвроку подиву: чому всi дiвчата курсу бiгають за Степанковим? Адже одружений, отже, начебто не iснує як об’єкт для кохання?! Однокурсницi нахабнiли — пiдстерiгали його, не соромлячись говорили, що згоднi заради нього на все. А я горiла праведним гнiвом — не можна! Соромно! Пiдло!
Та ж ось, 2 сiчня 1956 року, чомусь саме ми вдвох опинились перед зачиненими iнститутськими дверима — прийшли на заняття. Двiйко на весь iнститут. Здивувались, посмiялись, збентежились i... рушили мандрувати новорiчним Києвом. Довго. Холодно. Солодко. Так прийшло кохання взаємне.
Из дневника Константина Степанкова
«...Почав викладати акторську майстернiсть в театральному iнститутi на курсi П. Т. Сергiєнка. Так сталось, що я був присутнiм на всiх вступних iспитах, просто сидiв i слухав, менi все було цiкаво. Педагог з росiйської мови вийшла з аудиторiї, звернувшись попередньо до мене: «Косточка, приймiть в цiєї дiвчинки п’ять принципiв соцреалiзму». Дiвчинку звали Ада Роговцева. Про соцреалiзм я не дуже слухав, а ямочки на щоках побачив вiдразу...»
...Всю зиму я бiгала до нього на побачення. Десь сiдали на лавочку, говорили, говорили. Ходили туди-сюди, цiлувались, цiлувались. Я стрибала в замети з даху чоботарської будки, вiн ловив мене i цiлував, знов i знов... Тодi народжувалися його до мене пестливi «Птаха», «Радостка», «Адча», «Лада», «Птица». Пiзнiше в нашому сiмейному життi виникла «Адулета», «Мать». А я перейшла на «Петрович».
Проводжаючи мене додому з побачень, нiяк не хотiв вiдпускати... А коли я нарештi йшла, Костя олiвцем або вуглинкою великими лiтерами писав на стiнi мiж першим i другим поверхом: «Я люблю тебе, Птахо!» Знав: коли вранцi бiгтиму в iнститут чи на зйомку, побачу... Багато рокiв у пiд’їздi на Рейтарськiй, 20 не робився ремонт, i цi настiннi свiдчення нашого кохання лишалися, нiхто не стирав. Приходжу iнодi до цiєї стiни, i проступають в моїй уявi не тiльки лiтери...
«Я розписалась iз ним кров’ю»
...До мене у Степанкова була родина. Залишив її, взявши з собою лише три томики Маяковського. Пiшов, як вiдрiзав. Нiколи нiчого не розповiдав. Не бачився з дочкою. Через багато рокiв i до онука не пiшов. Чому? Чому так? Не розумiла... Знаю лише, що розрив iз родиною дався йому непросто. Ми обоє розумiли, що жити одне без одного не зможемо, але спершу боролися iз почуттями i поодинцi, i вдвох... Все було важко. Всi були проти нашого кохання. Тодi здавалося, страшнiшої, безвихiднiшої ситуацiї, нiж наша, бути не може на свiтi.
Одного разу ми вийшли з кiнотеатру (вже насмiлювались ходити в кiно разом), довго i болiсно вирiшували, як же ж нам бути. Вiн говорив. Я говорила. I раптом не стрималась — замовкла i пiшла. Гiрко-гiрко плакала: «Все! Кiнець! Не мiй!» Заходжу в пiд’їзд, а Костя вже чекає на мене! Розкинув менi назустрiч руки... Бiльш не було нiяких вагань i сумнiвiв!
Я стала Костиною дружиною. Було в нас 100 рублiв. Квiти, таксi, московська ковбаса, сир, зелень, чвертка коньяку i пляшка шампанського. Костя так нервував, що, випускаючи мене з машини перед загсом, прихлопнув дверцята разом з моїм мiзинцем. Так я i розписалась iз ним кров’ю.
Приїхали в ту ж кiмнату комуналки на Рейтарськiй, куди приходив з хризантемами. Там лежала моя мама пiсля тяжкого серцевого нападу. Поставили табурет, на нього валiзу, щоб мати стiл трiшки ширшим, i посiдали — весiлля. В чому була, не пам’ятаю, але не у вбраннi нареченої, не в бiлому. Кость Петрович також не у фраку. Був на ньому якийсь сiренький светрик. А менi хотiлось кричати на весь бiлий свiт: «Мiй Костя — найкращий!»
...Восени Костя поїхав з театром iм. Франка на гастролi до Львова. Я вiдпрацювала сезон i на вiдпустку приїхала до нього. Жив вiн у чудовiй квартирi, газдиня варила каву, запах якої досi пам’ятаю. Вже тодi вiн був дуже хворим — паропроктит (хвороба, супутня туберкульозу, як менi потiм пояснили). У Києвi прооперували. А в жовтнi виявилося, що справдi — туберкульоз. Почалися нашi випробування...
За цей рiк хвороби Костя був на межi, балансував мiж життям i смертю. Температура вища 40, покрився висипом, марив, вибiгав на снiг у лiкарняному дворi, шукаючи мене. Схуд так, що всi кiсточки було видно. Перевели у дитячу iнфекцiйну лiкарню, i там розумничка-лiкар, молода жiнка, виявила, що висип — це алергiчна реакцiя на стрептомiцин. Врятувала... А за рiк, в 1962-му, у нас з’явилася дитина!
«Лише пiсля 33 рокiв подружнього життя все менi розповiв про своє минуле»
Наш син народився о третiй годинi ночi. А на ранок я отримала найоригiнальнiший букет у своєму життi. Не знайшовши достойних такої подiї рослин у магазинi, Костя попросив зрiзати з горщикiв домашнi декоративнi квiти. Отакий вишуканий фiтодизайнерський витвiр передали менi в палату. I записку: «Не вздумай записать его Роговцевым!» Наче у пологовому будинку реєструють дiтей! Коли хвилювався, ставав абсолютно безпомiчним. Вдома ж менi допомагав в усьому. У нас була формула побутової поведiнки — «змiну здав — змiну прийняв». Це означало: хто вiльний, той i вiдповiдальний за дiм. Нiкого не допускав до купання сина. Нiжно торкався, пестив. Годував, як йому здавалося, розумно: «Не їсть — не треба. Захоче — попросить».
Якось залишила їх на цiлий день самих, сину було десь два рочки, приходжу ввечерi, а Кость Петрович намагається нагодувати Костю-молодшого чимось коричнево-чорним. Питаю:
— Що це?
— Манна каша.
— Чому вона чорна?
Винувато вiдповiдає:
— Вiн з ранку й крихти до рота не брав. Я чекав, поки попросить. Та ж не попросив! То зварив на вершках, додав масла й шоколаду. Хоч ложку ввiпхну — вже поживно.
...Ще ранiше. Пам’ятаю, приходжу з вистави у нашу, вже отриману вiд театру однокiмнатну квартиру, а навколо лiжечка сина Аркаша Гашинський, Мiша Заднiпровський — сусiди — i Костя. Курять. Розглядають «козака». Я їх сварю: «Дим! Вижену!» I виганяла...
...Своє минуле Кость Петрович приховував вiд мене. Здавалось, як завжди здається дружинам про чоловiкiв, що про свого Костю я знаю все. Та з епiзодiв дитинства й юностi, що переповiдав менi, завжди вiдчувала: щось вiн не договорює, приховує. 33 роки подружнього життя минуло, перш нiж трапилась у нас та нiч, коли все менi розповiв, коли нарештi дiзналась, що доти не знала нiчого: нi прiзвища, нi роду, нi обставин, що вигартували горду, потайну та вразливу особистiсть — мого Костю. А в 2004-му, розбираючи архiв чоловiка, знайшла його власнi записи...
«Довго не мiг простити матерi, що вона залишила мене»
Из дневника К. С.
«Мого батька розстрiляли — вiн був священиком. «Враг народа» — що поробиш?.. Все життя я брехав, брехав, щоб вижити. Правду про свою родину я нiкому сказати не мiг, не знала Ада, не знали дiти...
Батько — Волощук Петро Петрович — був протоiєреєм в селi Печески на Хмельниччинi... Пам’ятаю, як в дитинствi я пiдносив йому кадило. Одного разу впав i розсипав вугiлля, дуже переживав тодi...
Був у мене старший на п’ять рокiв брат Iгор i меншенький братик Жорик... вiн пiд час голоду в 1933 роцi... помер, згорiв вiд скарлатини. Бiленький хлопчик, пам’ятаю, блондинчик.
В 1937 роцi батька вперше арештували. Потiм випустили. Вiн боявся за долю дiтей i змусив маму мою, Євгенiю Василiвну, розiрвати шлюб i перевести мене i мого старшого брата на своє прiзвище Степанкова (русифiкацiя вiд Степанко). Тато з мамою, приховуючись, боячись доносу, продовжували жити разом. Нас виселили з рiдного мiста, i ми опинилися в Уманi.
...Батька знов арештували в 1939-му, пiсля народження моєї сестри Лiди. З того часу ми його бiльш не бачили. Може, хтось донiс, що Петро Петрович був близько знайомим з ад’ютантом Симона Петлюри Олександром Доценком i мав деяке вiдношення до Української Повстанської Армiї... Батька розстрiляли... Менi про батькову смерть мама не сказала. Залишилась надiя. Назавжди...
...Щоб якось вижити, мати, як i багато iнших голодуючих, була вимушена здати свою обручку в торгсин (торг с иностранцами. — Ред.) за двi банки керосину, кiлька кiлограмiв борошна, крохмалю та гречки. Така ж доля спiткала мiй золотий хрестильний хрестик.
Сам майстрував собi iграшки. Виточив дерев’янi ковзани, зробив балалайку... З десяти рокiв я працював на маслозаводi. Дiти кололи лiд на рiчцi, збирали його i тягли на гору в льодники — холодильники для лiта. За це маслозавод давав два лiтри масловки — води вiд збитого масла. А лiтом працював на сортуваннi овочiв...
У вiйну... мiй брат Iгор пiшов до УПА. Бився з нiмцями, витягав людей з нiмецьких ешелонiв i збирався на Захiд, де були мiцнi формування Повстанської Армiї. На боцi Червоної Армiї воювати не став: в 15 рокiв нi збагнути, нi простити смерть батька не змiг... Вiн загинув...
Можливо, саме через причетнiсть до УПА мама вирiшила поїхати з України... Боялася iз двома дiтьми лишатися пiсля вiдходу нiмцiв там, де всi знали про її нещасну родину все i будь-хто мiг донести. А я їхати вiдмовився. I багато рокiв не мiг простити їй, що вона залишила мене. Але не згадував, як плакала вона, як вона мене вмовляла, як вагалась...»
Я примусила свого впертого чоловiка розшукати маму, з якою не бачився майже 25(!) рокiв. Зустрiлись. I Євгенiя Василiвна увiйшла в нашу родину... Як вони говорили! Як спiвали!..
«Жрать хотiлось. Тому дуже хотiв швидше стати плодоовочеводом — щоб поближче до їжi»
...Коли вчився Кость в театральному iнститутi, нiхто навiть не здогадувався, що комсорг — син «врага народа». Був вiдмiнником, завжди у всьому попереду. Майстер спорту з волейболу, мотоспорту, розрядник ще з дванадцятьох видiв. Худющий, з гарячими блискучими (вже тодi — туберкульозними) очима, вiн готовий був гори зсунути, щоб довести: не помилкою був вибiр А. М. Бучми (известный украинский актер и режисер. — Ред.), коли той повiрив у нього, подарував нову долю...
Из дневника К. С.
«Жрать хотiлось! I тому пiсля школи я вступив до Уманського сiльгоспiнституту на плодово-овочевий факультет, склавши екстерном iспити за першi два курси: дуже хотiв швидше стати плодоовочеводом, щоб поближче до їжi — до хлiба, картоплi, буряку, меду.
В iнститутi я був членом комiтету комсомолу, вiв культмасовий сектор... Серед моїх обов’язкiв культорга було запрошення рiзних знаменитостей, якi перебували в Уманi, для виступу перед студентами i викладачами.... Якось Київський театр iм. Iвана Франка завiтав з гастролями до Уманi. Славетнi артисти! Нятко, Пономаренко, Ужвiй, Бучма, Шумський. Ось до яких зiрок звернувся я iз запрошенням, i вони погодились!
Але перед їхнiм виступом вирiшили продемонструвати їм досягнення наших iнститутських артистiв. Я читав i вiв цей концерт. Потiм пригостили їх. На честь київських акторiв в нашому учбовому господарствi закололи порося, наварили картоплi, приготували плодоягiдного вина, зафарбували соком спирт, що видавався для дослiдiв.
Пiд час бенкету пiдiзвав мене директор iнституту Володимир Пересипкiн: «Костя, з тобою хоче поговорити Амвросiй Максимiлiанович Бучма. Пiдходжу, а вiн i каже: «Я цього року набираю курс на кiновiддiл театрального iнституту. Приходь до мене». — «А хiба мене хто вiдпустить? Пiсля закiнчення сiльгоспiнституту я ж мушу два роки вiдпрацювати за фахом?!» Пересипкiн слухав нашу розмову i раптом сказав: «Вiдпущу!»
Бучма на мене дивиться, та я наглий був, кажу: «А на що я житиму? Що їстиму у вашому Києвi?» Тут вже директор не стримався: «Як тобi не соромно! Тебе поважна людина, народний артист Радянського Союзу запрошує, а ти про що говориш? Подякуй краще»...
За кiлька мiсяцiв на адресу сiльгоспiнституту прийшов для мене лист iз запрошенням на вступнi iспити до театрального iнституту iм. Карпенка-Карого. Лист був пiдписаний секретарем приймальної комiсiї Iгорем Бжеським — пасинком Амвросiя Максимiлiановича...Та як же я мiг поїхати, коли студентська стипендiя складала 240 карбованцiв, а квиток на поїзд — 120! Де взять грошi на одяг, їжу, на проживання в Києвi?
Директор Пересипкiн дав менi 200 крб. з якихось своїх фондiв, i стiльки ж менi видали в нашiй студентськiй касi взаємодопомоги. Ще й квитка купили. Сокурсник Удовиченко подарував свiй пiджак, чорний, на бортах протертий, а на зломi лацкана таке сiреньке — пiдкладка ниточками стирчить. Я це сiреньке зафарбовував гуталiном. А «клеша» у мене були — я їх сам робив: розшив чорнi брюки i сам на машинцi...встрочував клини. Згодом штани вилиняли, стали трошки синiми, а клини так i лишились чорними. А ще — на зубi фiкса.
...Iспити складав на вiдмiнно. Коли вийшов, вiдчитавши «I мертвим, i живим» Шевченка, дiвчата до мене кинулись: «Ти що, не боїшся? Нещодавно двох студентiв виключили i посадили за український нацiоналiзм. Можуть не прийняти». А Елiна Бистрицька, ми разом поступали, мене морально пiдтримувала: «Та нi! Ти пройдеш. Я бачила, як вони оживились, коли твою «Циганочку з виходом» побачили. Вiзьмуть»
На додаткових консультацiях по руху менi викладач почала щось вистукувать з ритмiки, щоб я долонями повторив. Я їй кажу: «Нащо? Давайте я вам щось i справдi вистучу, станцюю. Що завгодно». Каже: «Давай «Яблочко». Ну я i дав їй «Яблочко с пылью»! Всю пiдлогу вимiв кльошами своїми. Отже, вступив. Пiсля успiшних iспитiв мене зарахували на перший курс. I з самого початку Амвросiй Максимiлiанович любив мене, як батько»
...Часто розповiдав Костя, як Бучма прийшов до нього пiд час «iспанки» (устаревшее название гриппа. — Ред.), побачив бiду, лишив на тумбочцi грошi i виходив бульйонами, фруктами — усiм, що на тi грошi можна було купить, та передусiм теплом свого батькiвського пiклування. Врятував.
Из дневника К. С.
«Лежу собi дома, сам, висока температура, погано страшно... Юра (квартиру у геологов, пока те находились в экспедиции, Степанков арендовал — за поливку цветов и уплату коммунальных — вместе с Юрием Бобошко, который позже стал известным театральным критиком. — Ред.) на дверi вхiднi повiсив записку «Не дзвонити. Вiдчинено». Раптом заходять А. М. Бучма, знаменитий професор-терапевт з пляшкою мiкстури й якимись лiками i водiй Амвросiя Максимiлiановича з ящиком води «крем-сода». Бучма сiв i щось собi пише. Професор мене оглянув, змахнув з тумбочки мої порошки, дiстав свої, сказав: «Пий це!» Обидва пiднялися. Бучма звернувся до мене: «Не хворiй довго, курс сумує!» I вийшли.
Коли повернувся Юра, вiн побачив записку: «Купи курку, м’ясо з’їж сам, бульйон вiддай Костику, ще купи четвертушку з перцем, роздiлiть на двох», — а пiд попiльничкою лежить п’ять сотень. Моя стипендiя була 220 крб... Такий урок я тодi отримав! На все подальше життя! Згадую i плачу»
«Костю в театрi називали пожежником, оскiльки вiн знав напам’ять тексти усiх акторiв»
Я багато знiмалась, з четвертого курсу працювала у театрi iм. Лесi Українки. Костя — в театрi Франка. Грав багато, але або масовка, або маленькi ролi. Коли хто-небудь раптово занедужував, будь-яку роль Костя був готовий зiграти. У театрi його називали пожежником, оскiльки всi тексти знав напам’ять, а будь-якi мiзансцени вивчав за кiлька годин. Грав дуже добре. Та видужував основний виконавець — i Костя повертався до своїх масовок, до маленьких своїх ролей... Носив у нагруднiй кишенi «Гамлета», роль, переписану вiд руки, перекладаючи з пiджака у пiджак, з пальта у плащ упродовж багатьох рокiв. Шкода, так i не зiграв...
Из дневника К. С.
«...Я знав кожен рух на сценiчному майданчику, пiзнавав, як одним жестом можна прикути увагу тисячного залу, як паузою збудити в ньому найсильнiшi емоцiї, як зробити мiкроскопiчну роль здатною позмагатися з головною. Щоб перевiрити цi свої новi знання, я iнодi йшов на грубi порушення.
Йде вистава «Бравий солдат Швейк». Сцена в тюрмi. Я в масовцi, серед юрби вiйськовополонених. Юра-Швейк веде монолог. Ми слухаємо, слухає зал. Я теж слухав, але раптом починаю вдавати, що мене допiкають вошi. Починаю старанно збирати їх з голови та одягу, акуратно згрiбати до купи на пiдлозi, а потiм стягую з ноги дерев’яний чобiт i чавлю їх, а до того ж вiдiграю, як щось пирскає менi в око... В залi — регiт i шквал аплодисментiв.
Юра потiм викликав мене до себе, суворо спитав: «Що ти там робив у мене за спиною? Ти менi сцену зiрвав!»
У славетнiй виставi «Король Лiр», де Лiра грав Крушельницький, Костин Едгар виявив очевиднiсть його трагедiйного обдарування, про нього заговорили. Але водночас мене засипали званнями i премiями. Звичайно, на той час перевага була на моєму боцi. Але Костя так радiв з моїх успiхiв, так пишався своєю ученицею, а я, в свою чергу, так вiрила, що прийде його час! Вiдкидали плiтки, злорiччя, заздрiсть. А їх ми зазнали немало.
...Сусiдка кидала важку праску в дверi, за якими ми збиралися з Костею зустрiчати Новий рiк. Я забрала його з лiкарнi на одну нiч, хотiла вiдiгрiти. А сусiдка кричала: «Йди звiдси геть, заразний!» I ми пiшли, i зустрiли Новий рiк на вулицi, а коли вiдвозила його о другiй ночi до лiкарнi, виходячи з таксi, знайшли на снiгу сто рублiв. Чудово, добрий знак! Поплювали на грошi, дивлячись на мiсяць, полегшало...
...Знаючи, що у Костi вiдкритий процес туберкульозу, йому перестали подавати руку, вiтаючись, навiть досить близькi люди. А я нiколи — нi до того, нi пiсля — так не цiлувала його, як у той час, щоб вселити впевненiсть, зняти людську жорстокiсть. Я дуже гидлива. Навiть за своїми маленькими дiтьми не могла доїдати. А ось пiд час Костиної хвороби доїдала за ним, облизуючи ложку. I обiйшлося, не заразилась...
Одна актриса, зустрiвши мене, розглядаючи красивого товстого нашого сина-немовля, похитала головою i не знайшла iнших слiв: «Бiдна дитина, вiд туберкульозного батька, теж захворiє». Така чуйна, добра...
«Як «брали на грудь», то я стояв, коли всi вже лежали! От i визнали — головний!»
Жили ми майже бiдно. Зарплати маленькi, його алiменти... Але нам вдавалось вiдкладати на допомогу моїм батькам, його матерi i сестрi. Я навчилась плести i одягала всю сiм’ю. Собi виплела двi сукнi, маленький ходив у красивих теплих плетених речах. А Костi сплела чорного светра. Коли вбрався, довго задоволено крутився перед дзеркалом. Поїхав у ньому знiматись. Повернувся без светра. «Де?» — питаю. «Ой, ти знаєш, як вiн личить Iвановi! (Миколайчуку)». Сплела ще одного, такого ж. I ходили цi двоє красенiв в однакових, моїми руками плетених светрах...
Ми, вiддаючи, отримували стiльки любовi i дружби! Костя поринув у свiт кiно, потрапив у коло талановитих людей. До нього приходила впевненiсть у своїх творчих силах.
...З театру Костя пiшов. Атмосфера, яка зустрiла його на студiї Довженка, допомогла вiдчути свою силу i нiколи не пошкодувати, що заради кiно залишив театр. Та все ж скучав. Тихо заздрив менi, коли поверталася пiсля важкої вистави. Я скаржилася на втому, а вiн, приготувавши смачну вечерю, сiдав коло мене на кухнi, дивився, як я їм, i говорив: «Не прикидайся, ти щаслива з тої втоми! Вона менi сниться, така втома!» Без постiйної зайнятостi Костя почувався стриноженим.
Та прийшли великi цiкавi ролi, i за п’ять рокiв Кость Петрович Степанков став народним артистом Радянського Союзу, популярним i улюбленим актором.
Из дневника К. С.
«...Протягом лише одного 1968 року, майже без проб, я вiдзнявся у чотирьох фiльмах. Причому у трьох iз них були головнi ролi... Паралельно з картиною «На Київському напрямку» В. Денисенка я знiмався у молодого тодi режисера Леонiда Осики. Фiльм називався «Камiнний хрест». На цьому фiльмi на все життя склалась компанiя — Льоня Осика, Ваня Миколайчук, Боря Брондуков i я. Членом цього братства був ще i молодий режисер (та й актор хороший) Боря Iвченко. У цiй талановитiй, веселiй та дружнiй компанiї я був за головного. Не тому, що грав краще, i навiть не тому, що був набагато старший за кожного, а тому, що, як «брали на грудь», я стояв, коли всi вже лежали! От i визнали — головний!»
20 рокiв щасливої роботи в шанi та визнаннi пролетiли, як мить. Потiм роботи стало менше, здоров’я менше. Ставали постiйними сумнiви, вiдчай, проблеми несподiвано дорослих дiтей, моя часта вiдсутнiсть у хатi, руйнацiя кiностудiї. Вмирали i тяжко хворiли найближчi друзi. Почав закриватись, бiльше мовчати, сумно-сумно дивитись на свiт, на нас i пити лишнє...
«Поплакали ми з Костею i вирiшили, що жити одне без одного не зможемо. Правильно вирiшили»
Першим тривожним сигналом для мене були зйомки в Iвана у «Вавилонi XX». Скiнчилася експедицiя, всi повернулися до Києва, крiм кiлькох бiйцiв-акторiв, Iвана i Костi. Їх не було кiлька днiв. Гуляли! Де? Як? Так i лишилося таємницею. Потiм були вибачення, каяття. Але без пояснень. Думаю, просто пиячили вiд душi. Я була терплячою, довiрливою i абсолютно не ревнивою. Нi до кого. Крiм одного випадку.
Поховавши маму, з шестирiчним Костиком, хвора i нещасна, без сил i грошей, приїхала до Петровича у Карпати, де знiмали «Аничку». Щось трiшки не вписалась. I Костя був стримано байдужим до моїх проблем, весь у зйомках... Вперше серед дорогих людей менi було незручно. Вiдчувала «напряжёнку». Думала: моє горе вiдчужує мене вiд цих веселих посиденьок. Шукала i собi, i Костi, i хлопцям виправдання, а виявилося, що все дуже просто.
Костi було 40 рокiв. Небезпечний вiк. А партнерцi — 20. Дивиться широко вiдкритими, захопленими очима... Костю занесло. Але тут приїхав друг Костин — i очi дiвчинки з любов’ю i захопленням повернулися на iншого. Мелодрама. Трикутник...
Я зiбрала речi i вирiшила негайно повернутися до Києва. Вiн прибiг, став вимагати пояснень... Сидiв на лiжку пiд килимом з лебедиками, а я за столом. Трилiтрова банка з кислим молоком, на жаль, опинилась у мене пiд рукою. На якесь непереконливе п’яненьке бурмотiння полетiла банка в стiну. Останнє, що я бачила у цiй хатi, що пролетiла вона повз голову мого коханого чоловiка.
...Повернулися додому, а Петрович уже там. Прилетiв ранiше за нас. Важка була розмова. Я не прощала, i довелося менi ловити його за брюки, бо пiшов у вiкно з сьомого поверху. Поплакали. I вирiшили, що жити одне без одного не зможемо. Правильно вирiшили. Iще багато рокiв нас зiгрiвало взаємне кохання. Багато iще доброго i радiсного чекало нас попереду...
Ми були дуже рiзними в дрiбницях i абсолютно однаковими в розумiннi важливiших життєвих ситуацiй, в оцiнцi людей. Вiн, як i я, не вмiв припасати, вiдкладати, приберiгати, готовий був вiддати останнє за принципом: якщо в когось немає необхiдного, я не маю права на зайве. А зайвого в нас нiколи майже не було. Коли менi треба було виходити «в высший свет», я, не соромлячись, зверталась до своїх багатших подруг i з’являлась на прийомах в дiамантах, узятих в борг...
Колись вирiшив, що на 30-рiччя я маю отримати вiд нього персня з дiамантом. Почав вiдкладати iз заробiткiв, потай вiд мене. Збирав майже рiк. На день народження урочисто простягнув менi конверт iз грiшми, з досить значною для нашої сiм’ї сумою. Я питаю: «Що це?» Смiється: «Чверть твого персня з дiамантом, якщо хочеш — дозбируй сама». Виявилося, що, почавши збирати, не дiзнався про цiни. А як прийшов купляти, був прикро здивований, що вистачить грошей хiба що на простеньку золоту обручку. Та Костина зворушлива необiзнанiсть «на дiамантах» стала незабутнiм подарунком...
Ми обоє з голодного дитинства, але в Костi завжди лишався живим страх, що все те може повернутись. Хитрувати, «хiмiчити» не вмiв. Не любив брати грошi в борг. А сам давав, вiддавав, забував, кому, скiльки. Приносить якось велику суму. Питаю: «Звiдки?» Радiє, як дитина подарунку: «Ти знаєш, менi борг повернули, а я про нього й забув зовсiм»... I лише перед смертю нервував страшенно: «Ада, скажи менi, що у нас є?» Дурила його: «Багато». Лишив дiтям свою премiю iм. О. Довженка, яку отримав в останню осiнь свого життя. Спадок...
Не накопичувалось якось. I непрактичнiсть ця була не лише рисою характеру, а дещо й життєвою фiлософiєю. Обожнював Параджанова, котрий так легко брав i так само легко (набагато легше i бiльше) роздавав. Кошик з мiдного дроту, власноруч зроблений Сергiєм у тюрмi, молитовник з сухими метеликами, посуд, вишиванки, лист Лiлi Брiк, адресований йому, її капелюшок, дагестанська сережка, срiбна iз коралями, дагестанська шаля i ще, ще, ще... — це все дарував Сергiй, та зустрiч з Параджановим — одна з тих коштовностей, що я отримала вiд Костi.
...Пiсля Катиного народження вперше вийшла я «в люди» — i, звичайно, до Параджанова. Там — бедлам! Протиснутись до квартири неможливо, та ми ще й прийшли iз запiзненням, всi вже були «веселi». Вiдразу наштовхнулись на великий кошик з вареними яйцями, штук 300, а може 500 яєць. Оскiльки столiв не вистачало на кiлькiсть людей, влаштували i накрили столик на закритiй (дякувати Боговi) кришцi унiтазу. Ми увiйшли. Сергiй побачив мене, зупинив людський гвалт, кинув щось менi поверх голiв: «Тримай! Це тобi за другу дитину!» Я спiймала перламутрову iконку на витонченому срiбному ланцюжечку. А вiн далi: «Мужики! На колiна перед Мадонною!» I встали. I всiм було весело...
Костя пропадав у Параджанова. Там було все високоiнтелектуально, вишукано, талановито i тверезо. Мене це радувало...
А iнодi Костя Петрович смiшив i мене, i дiтей до слiз.
Землетрус 1978 року. Будинок старий, дерев’янi перекриття. Пiд стелею ходуном ходить люстра, риби в акварiумi порозбивали роти, на Костика-малого з полиць посипались книги. Ставимо дiтей в простiнки пiд дверима, простiнки широкi, наче безпечнiше. Дзвiнки з усього мiста. Панiка. Потрусило. Припинило. Попередили, що бiльше не буде трусити. Заспокоїлись. Полягали спати.
Заснула я мiцно. Раптом голоси сина i дочки: «Мамо! Знов трусить!» Сiдаю в лiжку. Дiйсно трусить. Питаю: «Де батько?» Костя Петровича поруч немає. Разом з дiтьми рухаюсь по хатi. Стiни дрижать. Виходимо на кухню. Кость Петрович у «сiмейних» трусах, тiльняшцi, в окулярах обома руками сперся на стiну мiж кухнею i столовою i зосереджено трясе її. Питаю: «Костя, що ти робиш?» Схоплений на гарячому, сором’язливо посмiхається: «Вас лякаю!» Смiялися ледь не до ранку!
«Якось сiв Костя мiж мною i дочкою та сказав: « Давайте подумаємо, дiвчата, як мене ховати будемо»
...Особливо останнiми роками, лишаючись удома вдвох, ми з Петровичем довго мовчали. Про те, що було, наче все вже переговорено, а про те, що зараз... Багато з чим не мiг змиритися — вiдмовчувався. Та iнколи траплялося i так, що цiлодобово говорили i не могли виговоритися. Тодi вже про все на свiтi — робота, полiтика, онуки, творчiсть, футбол, дiти, книжки...
Я останнiм часом i роботи мала багато, i стiльки людей потребували допомоги, що, обертаючись на всi боки, нечасто зосереджувала увагу на тому, що мiй Костя має потребу у спiлкуваннi саме зi мною, вiч-на-вiч. Iнодi й сердилась, адже вiдволiкає вiд чогось термiново важливого! Сердилась замiсть того, щоб усе кинути, зупинитись i дослухатися. Костя не жалiвся. Жалiв мене.
Хвилювався з будь-якого приводу. «Де ключi? Загубили?» Хоча нiхто наче нiколи їх не губив. «Квиток, паспорт не забула?» — це коли я вiд’їжджала. Щоразу. Все йому хотiлося перевiрити, нормалiзувати. Допомогти!
...Їздити в Жереб’ятин (у 1985 роцi я одержала Шевченкiвську премiю, i ми за неї придбали хатину в селi) Костя Петрович дуже не любив, та, затягнувши його туди, забрати назад було вже неможливо, залишався на мiсяць, два, скiльки було вiльного вiд зйомок часу. Якось прожив там бiльше року, зустрiчаючись iз родиною лише пiд час короткочасних вiдвiдин Києва по роботi. Пов’язане це було з тим, що з’явився в нашому життi Олексiй, наш онук, Катин син, i дiд Костя з головою поринув у новi проблеми — догляду за малим. А за дев’ять рокiв ще одне дитя освятило хату: у Костi-молодшого народилася дочка. Народження пiзньої онуки стало великим святом для Костя Петровича.
...Протягом останнiх двох рокiв майже щоденно спiлкувався з Вiтею Олендером, котрий готував сценарiй фiльму, в якому Степанков мав розповiсти про свiй час. Радувало Костю, що спогади його потрiбнi i комусь може стануть у пригодi. Та часом захлинався болем, що все минуло i що сам здатен лише згадувати...
Из дневника Ады Роговцевой
Квiтень 2004 року
«...Вже цвiтуть абрикоси. Красива весна. У Петровича — мiкроiнсульт. Жаль його так, що важко дихати!»
Червень 2004 року
«Ось вже два з половиною мiсяцi у хатi горе. Петрович! Катя не випускає його рук зi своїх. Ми не вiдходимо вiд нього, вiн — вiд нас. Кожен день здається гiрким до неможливостi, а на завтра — бачимо, що вчора було краще, нiж сьогоднi. Вiн страждає — дикий бiль. Першого липня перейшли на морфiй. Дiє недовго. Триває нестерпне очiкування кiнця. Утримуємо життя, подовжуємо муку. Вiн не знає дiагнозу (рак поджелудочной железы. — Ред.), слава Богу...
Говорить: «Коли був би вiруючим, покликав би батюшку». Ми одразу: «Так покликати?» Вiн: «Нi». Я кажу: «Давай обвiнчаємося». Вiн: «Наш шлюб мiцний. Не треба».
Ми добре знали всi стадiї його сп’янiння: рухи, мiмiку, поведiнку. Останнiм часом не пив зовсiм, i, як все погане, швидко забулося. Пiд морфiєм поводиться, наче при важкому сп’янiннi. Все життя ненавидiла, коли перебував у такому станi, а зараз благословляю Господа, що вiн хоч так може вiдволiктися i вiдпочити вiд болю.
...Мiж уколами болить дуже. Корчиться... Кiлька днiв тому сiв мiж нами, закинув ногу на ногу, сплiв на колiнi пальцi, спокiйно i розважливо заговорив:
— Давайте подумаємо, дiвчата, як мене ховати будемо.
Ми завмерли. Я спробувала хоч злегка перевести на жарт:
— Я не знаю, як ти, а я буду лежати в селi. Заповiдаю там мене поховати.
Вiн гiрко-гiрко подивився на мене i тихо так:
— Значить, поруч будемо...
8 липня
«...Петрович не ходить зовсiм, тiльки встає на якусь хвилинку, постоїть, щось собi подумає i знов лягає. Коли намагається що-небудь проковтнути, видно, яка то для нього мука... З великою недовiрою ставиться до уколiв, але просить їх частiше, нiж можливо... Допитується, якi таблетки, мiкстури даємо. Довго не розумiючи, роздивляється рецепти та анотацiї. Сидить, розхитується, i не покладеш, не посунеш нi на сантиметр. Як кам’яний...»
13 липня
«...Щоразу до i пiсля уколу майже по годинi продовжується iстерика. Хоче говорити, а думки плутаються. Дуже чiтко щось вимовляє, а до купи не складається. Вчора просив перерiзати артерiю. Благословляючи, прощався, казав, що вмирає. Раптом: «Припини iнтриги, кажи менi, де нашi дiти!»
Хапається за життя, вiдстоює самостiйнiсть: «Я сам». Соромиться, сердиться i одразу кається i просить пробачення, дякує, дякує... Дуже багато уколiв, намагаємося хоч якось скоротити, бо вже немає куди колоти...»
Нiч на 15 липня
«...Пiсля страшної iстерики — лаяв нас, що не даємо йому самостiйно їсти, пити та iнше — сiв у лiжку i довго, уважно дивився телевiзор, виключив сам i спокiйно заснув. I вiдразу враження таке, що вилiкувався, що дiагноз не пiдтвердився, що все було лише страшним сном i завтра почне одужувати... Чiтко висловлює думки, сердитий, вимогливий. Останнiй тиждень майже не рухався, а тут ледь не бiгає по хатi...»
16 липня
«...Сьогоднi день мого народження... Петрович слабшає, страждає невимовно. Вдивляється в обличчя пильно-пильно. Майже не розмовляє.»
Далi вже не писала. Далi почався кiнець.
Я не вiдходила вiд нього. Цiлувала i цiлувала рiднi очi. Пiсля останнього подиху закрила їх.
Перестав дихати мiй Костя о 17.25. Ми почули, як дзвони на Софiї заплакали разом з нами.
Помили. Одягли. Поклали на стiл, за яким стiльки тостiв виголошував, стiльки людей збирав. Усiх вiдправила спати, i лишилися на цю нiч удвох, першу мою нiч iз ним без нього.
Менi порадили змочувати в горiлцi серветку та прикладати на обличчя (зберiгається забальзамованiсть, в Києвi страшна спека) i двi наступнi доби змочувала i прикладала, що вже я переговорила з ним про цю горiлку, що вже переплакала... Мучила одна тiльки думка: «Не набулися разом. Як все скоро, як мало!»
Из дневника А. Р.
«...У всьому натикаюсь на вiдсутнiсть. Розхитався гвинтик в окулярах — що робити? — Костя ж завжди пiдкручував. Останнi роки, коли був удома частiше, нiж на роботi, вiн нам все пришивав, пiдшивав, пiдбивав, пiдклеював, варив i сердився, що не їмо, старанно мив посуд. I читав. Вiн так багато читав, що ми не встигали купувати книжки до останнього, до морфiю.
Футбол любив страшенно. Продовжував телефонний тоталiзатор з Валерою Бесарабом. Встиг до фiналу додивитись чемпiонат Європи. Лишився незадоволеним: «Теж менi чемпiони — греки!»
...Його немає. Лишилися спогади — сумнi i веселi, лишилися його ролi в багатьох фiльмах, i часто-часто приходить додому через телеекран — молодий i старий, та завжди рiдний. Лишилися риси характеру (непростого!) в дiтях i онуках. Та i мiй характер уже давно не мiй, а наш. Лишилася могила в селi Жереб’ятин, на старому кладовищi з козацькими хрестами. Спи спокiйно, мiй рiдний, мiй Костя. Пухом тобi земля. Вiчна тобi пам’ять.
